Методичні рекомендації до навчання дітей грамоти

      

       Важливим напрямом роботи вихователя дошкільного закладу є навчання дітей грамоти. Його актуальність визначається вимогами наступності та перспективності в роботі дошкільної та початкової ланок освіти, сучасним вимогам до мовленнєвого розвиту дітей, володіння ними рідною мовою як засобом спілкування.

     Аналіз програм «Впевнений старт», «Дитина», розрахованих на п’ятирічних дітей, дає підстави для висновку: головне завдання роботи з навчання грамоти старших дошкільників – ознайомлення дітей з основними мовленнєвими одиницями (реченням, словом, звуком, складом) та формування відповідних аналітико-синтетичних умінь (виокремлювати речення, поділяти його на слова, складати речення, здійснювати повний звуковий аналіз слова тощо).

          Для реалізації поставлених завдань вихователі мають глибоко знати методику навчання грамоти, особливості сучасного підходу до організації занять з рідної мови, навчання грамоти.

    Численні дослідження та практичний досвід доводять важливе значення звукового аналізу в навчанні грамоти. Операції порівняння, аналізу при фонематичному сприйманні мови підводять дітей до поєднання звуків у склади, слова, прискорюють процес оволодіння правильним читанням, засвоєнням норм орфографії, грамоти, сприяють розумовому розвитку.

          Ознайомлення зі звуками.

     Ще Костянтин Ушинський запропонував вивчати звуки не в алфавітній послідовності, а починати з голосних звуків, потім перейти до ознайомлення з приголосними звуками. Цей метод є ефективним, тому його варто використовувати для ознайомлення дітей з голосними звуками.

         Спочатку варто запропонувати дітям прослухати «пісеньки»: А-а-а-а, О-о-о, У-у-у-у, І-і-і-і, И-и-и-и, Е-е-е-е, розповісти їм, що ці звуки є мовними - ми їх вимовляємо. А ще це - голосні звуки, бо ми їх співаємо голосом. Далі слід уточнити артикуляцію голосних звуків. Доречно запропонувати проспівати звуки у такій послідовності: А-О-У, сказати, що ротик малює спочатку велике коло - діти проспівують: «А-а-а-а», потім середнє - «О-о-о-о», а потім зовсім маленьке - «У-у-у-у». Далі діти співають у такій послідовності: І-И-Е. Тепер ротик усміхається - діти співають: «І-і-і-і», потім усмішка стає ширшою - «И-и-и-и», тепер він майже сміється - «Е-е-е-е». Потрібно звернути увагу дітей на те, що коли ми вимовляємо голосні звуки, повітря виходить вільно, йому нічого не перешкоджає, наш ротик відкритий. Саме тому цей звук має таку позначку, як відкритий ротик. Після ознайомлення дітей з голосними звуками та закріплення знань про них можна переходити до ознайомлення з приголосними звуками. Дітям буде цікаво, якщо це відбудеться у казці.

Наприклад, можна розповісти таку казку:

          Жили-були шість голосних звуків, які вміли гарно співати. Поряд з ними жило ще багато звуків, але вони співати не вміли. Іншим звукам також дуже хотілося співати, та коли вони намагалися це зробити, у них виходило шипіти - «Ш-ш-ш», пихтіти - «П-п-п», свистіти - «С-с-с», бумкати - «Б-б-б» тощо. Коли хтось промовляв ці звуки, повітря не виходило вільно з ротика, а зустрічало перешкоду: то губки стуляться (М, П, Б), то спинка язика підніметься і закриє прохід (К, Г, Х) і т. д. Ці звуки можуть перешкоду зменшувати, ніби робити маленьку шпаринку, коли їх вимовляти не твердо, а м'яко (не Б, а Б' і т. д.). Та найгіршим було те, що ці звуки не могли гратися, як голосні. Наприклад, стануть у пару А та У (всі разом скажемо протяжно: «А-а-а-а-У-у-у-у»), і чуємо, як люди гукають в лісі одне одного. Поміняються місцями У й А (усі разом: «У-у-у-у-А-а-а-а») - чути, як плаче дитинка. Підбіжить І до А (всі разом: «І-і-і-і-А-а-а-а») - це десь неподалік закричав віслюк. Як же хотілося сусідам голосних звуків теж так гратися! І ось вони попросили голосні звуки погратися з ними. Голосні звуки були добрими. Вони добре поміркували, як можна допомогти своїм сусідам і вирішили: щоб ті теж могли співати і так гратися, їм треба бути при голосних звуках. Сусідні звуки дуже зраділи. Відтоді вони стали називатися приголосними звуками.

Тепер приголосні звуки стають у пару з голосними: скажімо, стали у пару А та М (усі разом: «АМ») - і чуємо, як мати годує малечу; а стали разом М з У (всі разом: «МУ-у-у-у») - замукала корова; до А підбігла Х (разом скажемо: «АХ») - і всі почули, як здивувалася людина. Так голосні звуки допомогли приголосним звукам.

 Ознайомлення зі складами.

        Розповідь про них також може бути у формі ось такої невеличкої казки: Голосні і приголосні звуки стали товаришувати і ходити парами. Але у деяких пар не виходило щось сказати. Наприклад, взялися за ручки Д та И (скажемо всі разом: «ДИ»), але це нічого не означало. Вони дуже засмутилися, тому їх прийшли втішати звуки В та О і розповіли, що у них теж нічого не виходить (усі разом: «ВО»). Тож вони взялися всі разом за ручки: ДИ-ВО. Раптом прибігли інші звуки і почали їх вітати: «У вас вийшло ДИВО!». І дійсно це було диво, бо окремо вони нічого не означали, а разом склали слово  «диво». Інші звуки теж почали ставати по двоє та навіть по троє, а потім підходили до інших таких групок і складали слова. Такі групки звуків почали називати складами, адже з них складається слово. Звуки утворювали багато слів зі складів: МА-МА, БА-БА тощо. Але вони помітили, що приголосні звуки не можуть самі утворювати склади, а лише за допомогою голосних звуків. Тоді біля одного голосного могло зібратися два, а інколи і три приголосних звука. А голосні звуки можуть утворювати частинки слова - склади і без приголосних. Тож звуки прийшли до висновку, що скільки у слові голосних звуків, стільки і складів.

      Навчити дітей визначати кількість складів можна і в інший спосіб - підставляючи руку під підборіддя: скільки разів воно торкнеться руки під час промовляння слова, стільки у тому слові і складів. Тепер можна перейти безпосередньо до ознайомлення з тим фактом, що всі слова різні, але їх можна об'єднати у великі групи (частини мови), зокрема: слова-назви, слова-дії, слова-ознаки.

При ознайомленні дітей з різними групами слів варто використовувати одні і ті самі предмети, скажімо: дерев'яна пірамідка, металева машинка, гумовий м'яч, пластмасова лялька. Наприклад: діти, подивіться на ці предмети. Як можна назвати їх одним словом? Так, ці предмети мають загальну назву - це слово «іграшки». Але якщо я скажу: «Діти, візьміть іграшку», ви запитаєте, яку саме, адже кожний предмет називається своїм певним словом. Це - лялька, це - машинка. Тож це - слова-­назви. А тепер погляньте на картину. На ній зображено дівчинку, яка тримає ляльку. Давайте порівняємо дівчинку та ляльку. І у дівчинки, і у ляльки є ноги, руки, голова, тулуб, очі, ротик. Але дівчинка може бачити, чути, розмовляти, самостійно рухатись. Лялька ж не може цього робити, бо вона - предмет, про неї запитують: «Що це?», а дівчинка - жива істота, про неї запитують: «Хто це?». Тож слова можуть називати предмети і живі істоти. Я назву предмет - «стіл». А ви який предмет назвете? (Відповіді дітей.) А тепер я назву живу істоту - «вовк», а ви? (Відповіді дітей.) Ще слова-назви можуть називати те, що ми не можемо бачити, але можемо чути чи відчувати. Це - грім, вітер, музика, холод, тепло. А пригадайте ви такі слова. (Відповіді дітей) Що ми робимо з іграшками? Так ми виконуємо з ними певні дії - граємось. Тож, слово «граємось» означає дію. Послухайте слова-дії і скажіть, до якої іграшки вони підходять: «колисати», «буцати», «нанизувати», «кермувати». (Відповіді дітей.) Усі ці слова означають дії, які можна виконувати з певними предметами, а ще є слова, що означають дії, які виконують самі предмети чи живі істоти, як-от: машина їде, заєць стрибає, дерево росте тощо. Я зараз називатиму вам слова-назви, а ви підбиратимете до них слова-дії: олівці (малюють, креслять), білочка (стрибає, гризе, збирає), дощ (накрапає, йде, ллє). А тепер подивіться на іграшки і відгадайте, про яку з них можна сказати: металева, пластмасова, гумовий, дерев'яна. Ви всі іграшки відгадали, але я не казала ні слів-назв, ні слів-дій. «Металева», «пластмасова», «гумовий», «дерев'яна» - це слова-ознаки. Завдяки таким словам ми можемо уявити собі яким є предмет, про який йдеться. Завдяки словам-ознакам ми можемо складати загадки. Відгадайте, про кого ця: «Руда, хитра, хижа», «Боязкий, довговухий, сіренький»? (Відповіді дітей).

Ознайомлення з реченнями. Для цього стануть у пригоді предметні картинки. Наприклад, можна взяти три картинки, на першій з яких зображено дівчинку, на другій - дівчинку, яка малює пензликом, на третій - квітку. Розглядаючи картинки з дітьми, слід зауважити, що все, що на них зображено можна назвати словами. Далі ознайомлення з реченням можна продовжити так: Діти, погляньте, хто зображений на першій картинці? (Дівчинка.) А що робить дівчинка на другій картинці? (Малює.) А що зображено на третій? (Квітка.) Діти, за кожною картинкою ви назвали слово: за першою - слово-назву «дівчинка»; за другою - слово-дію «малює»; за третьою - слово-назву «квітка». А тепер ці слова поєднаємо: «Дівчинка малює квітку». Ми з вами про щось розповіли. Коли слова збираються разом і про щось розповідають, то це називається - речення. Отже, давайте разом промовимо наше речення. (Діти промовляють речення.) Порахуймо, скільки слів у нашому реченні: «дівчинка» - один, «малює» - два, «квітку» - три. У нашому реченні три слова. Давайте спробуємо змінити його так, щоб у ньому стало п'ять слів. Для цього можна використати слова-ознаки. Доберіть їх до слів-назв. Дівчинка яка? (Маленька, весела, світловолоса тощо.) Квітка яка? (Червона, гарна, яскрава, ніжна тощо.) Додамо до нашого речення слова-ознаки: «весела» і «червона». А до слів-ознак доберемо картинки, на яких зображені веселе личко і червона пляма. Ось що вийшло: «Маленька дівчинка малює червону квітку». Давайте порахуємо слова у новому реченні. Тепер воно складається з п'яти слів. Для закріплення отриманої інформації варто запропонувати дітям самим скласти речення з опорою на предметні картинки та визначити кількість слів у складеному реченні. Обов'язково слід пояснити дітям, що у реченні кожне слово має своє місце, і на прикладі будь-якого деформованого тексту продемонструвати це твердження та запропонувати сказати речення правильно. Вправляти дітей у складанні простих поширених речень можна за допомогою дидактичних ігор: «Розшифруй картинку», «Мовчун-говорун», «Хто придумає найдовше речення?» тощо. Дітям слід також пояснити, що речення можна змінити, не змінюючи слів, а змінивши лише інтонацію. Так можна утворити різні речення-запитання. Скажімо, можна проговорити речення «Дівчинка малює квітку» тричі, виділяючи питальною інтонацією кожне слово по черзі, наприклад: Дівчинка малює квітку? - Хто малює квітку? Дівчинка малює квітку? - Що робить дівчинка? Дівчинка малює квітку? - Що малює дівчинка? А можна всі слова промовити з піднесеною інтонацією: «Дівчинка малює квітку!». Вийде речення-оклик.

        Педагог дає практичне уявлення про речення (мова складається з речень, речення про щось повідомляють). Учити впізнавати речення у коротких зв’язних висловлюваннях (з 2-3 речень), підраховувати їх кількість. Вихователь вчить визначати послідовність слів у реченні, підраховувати їх кількість; самостійно складати речення за графічними схемами, предметами, малюнками. Формує вміння чути і виділяти окремі слова з речень, що складаються з двох-чотирьох слів – повнозначних частин мови. Вчити складати речення з прийменниками і сполучниками (словами-помічниками). Вчити зображати схему речення, складати речення за сюжетними малюнками, складати речення із заданою кількістю слів.

Для аналізу речення використовуються такі прийоми:

•     промовляння речення дитиною;
•     послідовне називання слів у реченні;
•     визначення слів у реченні;
•    визначення місця кожного слова у реченні;
•     називання кожного слова окремо;
•     плескання у долоні в міру промовляння слів;
•     удари м’ячем об підлогу (за кількістю слів у реченні);
•     викладання лічильним матеріалом кількості слів у реченні;
•     «живі сценки» (одна дитина виконує певну дію, інша складає про це речення);
•     самостійне складання дитиною речень із певною кількістю слів;
•     викладання речення з картонних смужок, що позначають слова;
•     графічне зображення структури речення на площині (папері, піску, снігу )
•     складання речень за графічними схемами.

        Паралельно з роботою над реченням дітей вчать прислухатися до звучання слів, бо вони вимовляються кожне по різному. Дорослим промовляється римоване речення, яке діти повинні закінчити, додавши одне слово. Дітям пропонується назвати ознаки та якості різних предметів, називають слова, прислухуються до їх звучання. Для звукового аналізу слів краще добирати речення, в яких потрібний звук зустрічався б у кожному слові (скоромовки, лічилки, потішки). Діти спочатку виділяють цей звук, а потім називають слова з цим звуком.

         Далі дошкільників ознайомлюють із звуковим складом слів, вчать аналізувати їх: послідовно встановлювати кожний звук даного слова.

Традиційна послідовність звукового аналізу слова:

• дитина розглядає реальний чи іграшковий предмет або його площинне зображення,
• називає те, що бачить,
• педагог повільно  та інтонаційно виразно промовляє слово-назву предмета;
•  педагог і дитина разом повторно промовляють слово;
• увага дитини фіксується на тому, що слово складається з окремих звуків, розміщених у певній послідовності; змінивши їх можна змінити й слово;
•  розглядається схема звукового аналізу слова,
•  визначається послідовність звуків у слові;
•  звуки позначаються умовними фішками на схемі з площинним зображенням предмета;
•  визначається місце заданого звука у схемі;
• характеризується кожний звук. 

             На наступних заняттях діти разом з вихователькою і самостійно навчаються аналізувати звуковий склад слів з 3-5 звуків, які мають різну звукову конструкцію: слово починається і закінчується голосним звуком (око, оса), приголосним (мак, рак, жук, дим, дім, лев, сом, лак, лук, ліс, лис, кіт, кит), складається з двох відкритих складів з чергуванням приголосних та голосних звуків (рама, ваза, гуси, хата, діти, риба, сова, сани, шуба, миша), із збігом приголосних (качка, слива, груша, лампа, вікно, школа), голосних (радіо, клоун).

      На всіх заняттях широко використовуються ігрові прийоми: «впіймай потрібний звук», «підійдіть до мене ті діти, ім’я яких починається на зазначеній звук», «зроби стільки кроків, скільки звуків у слові», «придумай слова, які починаються, закінчуються або мають у середині зазначений звук».

           Дітей вчать розрізняти голосні та приголосні звуки. Вихователька пояснює, що голосні звуки вимовляються голосно, їх можна співати , а приголосні – тихіше, уривчасто, їх не можна співати. Педагогам необхідно організовувати спостереження за усним мовленням таким чином, щоб діти самі доходили до висновку, робили власні «відкриття». Такі узагальнення, як «голосний звук – це звук, при вимові якого повітря не потрапляє на перешкоди», «при вимові приголосних звуків повітря зустрічає перешкоди - зуби, губи, язик». На демонстраційній схемі встановлюється звукова модель слова.

       Дітей вчать розподіляти приголосні звуки на тверді та м’які, викладати на схемі-моделі умовні фішки (о - голосний; - твердий приголосний; = м’який приголосний ). Роботу краще починати з порівняльного аналізу слів, у яких м’якість приголосних передається голосним звуком і. Рекомендується добирати такі пари слів: ліс – лис; вінок – вишня, тінь – тин; зірка – магазин; місто – мило тощо. Спершу вихователю слід інтонаційно виділяти той чи інший приголосний, привертаючи увагу дітей саме до цього – м’якого чи твердого – приголосного звуку, підкреслюючи різницю у вимовлянні його в м’якій чи твердій позиції .